CARPATHIAN CHILDREN INVITE YOU TO SHARE A HEALING SPIRIT OF THE SINGING OF OUR MOUNTINGS IN HEALTHY LIFE
towns of our music-therapy tours. Carpathian pupils with concerts UA
HISTORICAL DEPTH OF BOYKIV AREA NEARBY TUSTAN AND DROHOBYCZ SINCE NEOLIT PERIOD 
YOUR CIVIL GUIDES ACROSS DROGOBYCH AREA ===============***=============== ВАШ ГРОМАДСЬКИЙ ГІД ДРОГОБИЧЧИНОЮ
"BellTower" news Drohobycz area +
"Vysokyj zamok" Drohobychchyna +
Ukraine - Boykiv Carpathians - Drohobycz
----------------------------------------------
St. George church of Orthodox Christian Boyky demands a restoration
  Architectural artefacts, found in the Boykiv rivers saddles and valleys witness a time of the first inhabitance by the fracian protoslavonic tribes in neolitic period.
  Let us analyse a therm "boyky", where it came from? Ethnografical literature since the end of XIX century marks a theritories of the middle Carpathians from Laborets, Oslava, Syan and Strygovir (west) to Limnytsya and Tereshva (east). Historicians P.Shafaryk and F.Rachki following the Constantine Porfirogenet (X century) concerning the place Boyky nearby the motherland of White Croats (Silver earth - Transcarpathians and Boykiv area).
  Approximatelly 893 A.D. Ugry (Hungarians or Magyar) have pass a mountains over the Great Mountains (or in other later sources Ugor Mountains), starting the battles with Slavonic and Dacian people. Dacian tribes mainly migraded to South Carpathians and Slavonic people were occupied by Hungarians. Hungarian sources named the prince of those seven first Magyar tribes - Almosh, which after Galych has lead hungarian migrants through the Bubnyshche rocks to Transcarpathians and further to Tysa and Donau rivers. Only after this wars Boykiv area was divided from Transcarpathians.
In 981 A.D. and later by its liberation campaign to Polyany area (993 A.D.) Slavonic prince Volodymyr the Great  included Carpathians to primordial state of Rus tribes. But Hungarian Magyar occupants again invaid a Transcarpathians until the Boykivshchyna (Skole, Turka areas) of Rus. Dubnytska chronic says about the hard return of Hungarian king from the war nearby Belz: in 1352 A.D. he with 40 warriors passes Carpathian range near Syanok river and for 4 days came in Mukacheve from the magesty of the Rus Alps. As we see, Boykiv lands for centuries were a border-fortress of Rus in times of prinve Volodymyr the Great and Danylo of Galych as well. We still have a legend concerning the times when Volodymyr the Great took the field to Carpathians and near the Turyi village he lost a golden ring of hourse-harness. He visited old villages Spas and Turyi on the Boykiv mountains with the wonderful beauty over the river Stryj and streams nearby Maydan, Spas and Lavriv.
Tat is why Boykiv area mantioned in the apocryth letter of Smera the Polovets to Volodymyr the Great on the 12 copper tables, which were found not so far from the Ruthenian church of Christ the Transfigurator (in Slavonic "Spas-church") nearby the old Sambir, where the prince Lev (son of Danylo of Galicia) was burried in Lavriv village. During the blody years of Hungarian occupation Rus (Ruthenian) people in Carpathians always demanded a warirors' rights from princes Danylo and Lev, which were granted by their preancessor Volodymyr the Great (see deeds and writen sources of prince Lev). Lev of Galicia always was signing himself as "great-grandson of Volodymyr the Great". Therefore Boyky have kept a historical memory about the grave of Svyatoslav son of Volodymyr the Great and grave of prince Lev in Lavriv as well.
Main sanctuaries of Boyky where in rocks of Urycz - later Tustan fortress (near the Zlata Banya - today resort Shidnytsya) which since Fracian proto-Slavonic tribes (IV-V centuries B.D.) was sacred place for the common prayer and thanksgiving rites as well. Church of prince Lev in Perehinsk with the village. 1400 A.D. prince Theodor Olgerdovych maintained a St. Onufriy monastery, which according the Mychail Grushevsky version (approved by the legends of XVII ct.) was founded at XII ct.
Monastery of Holy Christs' Accending (Svyato-Voznesensky) in Dolyna (road above the Popeli), where in 1112 monks started to write a chronicles of Dolyna.
 Monastery of higumen Gregory mentioned in Galician-Volyn chronic in 1255. According the documents of 1371 this sanctuary and two others were in forests of Zadarevach village area.
Cave-monastery in Rozgirche of XII-XIII ctt. admitted as a Chriatian sanctuary because of the same structure, like buildings of Tustan, Bubnyshche and Pidkamin. On the top of the rock there is a place for the victims od ancient heathens.
Monastery "Boryslav" (Fight-Glory) near Tustanovychi village mentioned in crazy "license" of princess Yadviga since 1387: "I grant you, princes Dobroslavychs, village Tustanovychi and Christian Orthodox monastery "Boryslav".
Nunery of Holy Theotokos in Synevodske (now Verhne Synevydne) mantioned in Galycz-Volyn chronic, when prince Danylo of Galicia in 1241 stayed on his return after the falled seeking of marriage for his son Lev and Hingarian princess, daugter of prince Bella IV.
Old wooden church of Virgin Mary in Drohobych since XI ct. was a place of prayer for Orthodox Christians. After the Polish occupation in 1340 it was rebuilded to Catholic church by the solders of king Kazymizr.
Cathedral church since times of prince Lev, consacrated 1303 and Smilnytsa monastery near Staryj Sambir with two burials XIV ct.
Sozan monastery near Staryj Sambir, where old chronic of XIII-XIV ctt. was found. This monastery and village Sozan mentioned in writen document of Yarylovychi village exchange "with rights of Rus princes".
St.Onufriy monastery in Spas village well-known since "times of prince Lev and prince Yuriy" and later in XIII ct. accoring the document signed by bishop Heliah 1442.
O. Kolessa in 1892 has found here three documents, which could be important as Galicia Evangelium of 1144 and Krystopil postol of XIIct.
further read at www.drohobych.com.ua
Польський дрогобичанин Анджей Хцюк, описуючи в мемуарах "Атлантида. Місяцева земля" бойківський край 1923-1940 рр., згадує зокрема: "Правда, що українцям у Польщі належало дати автономію, що вони не мали й свого обіцяного університету (Після 1918 р. у Львівському університеті закрито українські кафедри і звільнено багатьох професорів-українців. Щойно 1920-25 рр. під егідою НТШ діяв Український Таємний Університет). Правда й що польська політика супроти українців була часто дурна і підлягала найідіотичнішим хитанням і викрутасам, які випливали не з розпоряджень центральної влади, а часто з глупоти й необізнаности місцевого воєводи, старости чи комісара поліції... З одного боку, багато українських гарячих голів перебралося на Закарпатську Україну, і наша охорона на кордоні вдавала, що не бачить тих нелегальних переходів, а з іншого боку, потім у тих, що поверталися, коли уряд отця Волошина впав, бувало на тому самому кордоні стріляли... Перемиська підхорунжівка, де багато моїх друзів-поляків було, послала кілька чот підхорунжих, перевдягнених цивільно, які - вдаючи українців - висаджували мости, залізничні станції, аби створити враження, що населення не вдоволене владою отця Волошина... Була й пацифікація, коли православні церкви забирали під костели, і навіть самі поляки зі страхом розхповідали одні одним як "дали прикурити караїмам" (лайлива назва українців). Але я сам  малим хлопчиськом бачив таку картину. Коло корчми Пуца за Гіркою дрогобицкою, відразу коло дороговказу на Трускавець стояв Корпус прикордонної охорони. Над'їхала бідна прикарпатська фіра. Вахмістр питає селянина:
- А куди до Трускавця, батьку, і як далеко?
Простий селянин подивився здивовано на вахмістра, котрий стояв просто під дороговказом, що давав відповідь на його питання! Мовчав. Вахмістр повторив лагідним тоном. Селянин тоді відповів:
- Туда, пане, до Трускавця шість кілометрів.
Вахмістр посміхнувся та кивнув, би той підійшов ближче. Коли той підійшов, вахмістр ляснув його по обличчі.
- Куди до Трускавця!? - верескнув.
- Туда, пане, до Трускавця, - відповів той, потираючи вдарену щоку.
Вахмістр знову його вдарив. Я стояв ніби соляний стовп, вражений несправедливістю. Ніхто мені того не розповідав, я присягаю, сам бачив. Та забава повторилася кілька разів, аж доки нездогадливий селянин відповів по-польськи. Коли він це зробив, вахмістр подав йому цигарку, якої селянин не взяв. Я плакав від сорому  за все і вигукнув:
- Пане, вам не сором таке робити!?
Він подивився, удав здивування:
- А ти що? Теж українець?
- Ні, поляк. Тільки негарно так робити, як ви зробили, пане! Мені соромно за вас!
Він засміявся і подлубав у носі. Солдати догідливо йому завторували
"... Я повернувся домів обурений і пожалівся матусі. Вона похитала головою:
- А що, думаєш, у нас немає дурнів і кретинів? У нас немає звірів у людському тілі? Дурні та виродки - проблема міжнародна, на жаль!"
Варт, щоправда додати до цего уривка книги А. Хцюка, дрогобичанина-поляка з ХХ ст., що у всі ці криваві століття були й надалі є ті, хто ся молят за те, би ся виправляли дурні й не було більш виродків. Дрогобичани є й на св. горі Афон... Живуть вони як осей грек скромно, але молят вельми Господа о всій землі, о всіх народах!




"Who does not pay attention to prominent people of area, not worthy of ART
DROHOBYCH or DROGOBYCH rises from the ancient village "Second Gubych" or "Road to Gubych", while Gubych was earlier a rich settlement of Slavonic tribes Boyky and White Croatians (later Carpathian Rusyns) nearest four rivers Tysmenytsya, Loshan, Ponerla and Potik. This version mentioned in Polish memories of Andrzej Chсiuk "Atlantyda. Ziemia Ksieżycowa". Nonetheless, tha main version of nowadays says: "Since 1150-th near Derezhychi mount was taken by fire village Bych and people rebuilded their village as Second Bych - Drogobych".
  ДРОГОБИЧ - виник після 1020-х років як поселення старовинного городища бойків та білих хорватів дорогою до основних поселень ранішої осілості: Тустановичів, Тустані та Губич. Розкопки показали давні культурні пласти (як у Верхньому Висоцькому) і засвідчили всі найдавніші осілості уздовж більших рік Тисмениця, Понерла, Лошань, Потік під прихистком обжитої гори Городище. Такі твердження про Дрогобич, як поселення Другий Губич, "дру-губич", або "дорога на Губич" подибуємо й у польськомовних дослідників у мемуарах Andrzej Chсiuk "Atlantyda. Ziemia Księżycowa."
  Хоча нині поширенішою версією є існування першого поселення ближче до Дережичів, яке мало б називатися Бич, а після пожежі селяни відбудували собі вже більше й назвали Другим Бичем - Дрогобичем.
Русини на обох боках вододілу Бойківських Карпат
     Дрогобич старовинний на колишній вулиці Маріїнській мав святиню з дерева - церкву Богородиці, яка з 12 ст. збирала православний люд на молитву. У польській окупації її було відібрано й зроблено костел, а потім стареньку зовсім перевезено в 17 ст. до села. Нині це місце Маріїнської церкви БОГОРОДИЦІ дбайливо доглядають дрогобичани (фотопанораму подаровано вдячними туристами з Києва).
   Знайдені у долинах річок Бойківщини  та восточної Лемківщини камінні і кремінні знаряддя праці і зброї приналежні племенам, які проживали на цій землі з незапам’ятних часів: поодинокі знахідки речей виготовлених із бронзи і заліза та монети зовнішнього походження; виявлені сліди поселень, останків споруд оборонного, духовного і господарського призначення – вказують на те, що початок заселення русиньских (а раніш Фракійських та Білохорватських слов'ян) краю відбувся в неоліті.
  На тому, що відбувалося у княжі часи зупинимося більш детально, оскільки, не маємо аргументованої відповіді на питання про час виникнення, походження і значення етноназви “бойки” та похідної від неї назви Бойківщина, яка з’явилася в етнографічній літературі кінця ХІХ ст. Вона охоплює обидва боки вододілу середньої частини Карпат, обмеженого на заході долиною Лаборця, Ослави, Сяну і Стриговіру, на сході долиною Лімниці і Терешви, на півночі і півдні межі Бойківщини покриваються з деякими відхиленнями з берегами Карпат.
Деякі дослідники (П.Шафарик і Ф.Рачкі) на підставі згадки цісаря Константина Порфірогенета (Х ст.) про місце Бойки, положене за Туркією (від етноніма "землі турів карпатських", себто Угорщиною), як батьківщину Білих Хорватів, розуміли під цією назвою Срібну землю Закарпаття і нинішню Бойківщину.
  Таке тлумачення топоніма “Бойки” ймовірне, але позбавлене етнічного обґрунтування. Натомість, згадка Угорщини заслуговує на особливу увагу. Згідно повідомлення Руського літопису, угри близько 893 р. ринули через гори Великі, що прозвали горами Угорськими і стали воювати проти слов’ян і волохів, які тут жили, волохів прогнали, а слов’ян підкорили. Були туйка ще й лемки з західних Карпат, нелегка доля яких у ХХ ст. явила трагічні сторінки численних молитвеників та митців, як Никифор-Епіфан Дворняк.
  За угорськими джерелами на чолі об’єднання семи угорських племен стояв тоді вождь Альмош, який після тривалого гостювання у Галичі, згідно побічних даних вів угрів через Бубнище. Продираючись через Карпати він не зупинився на південних і західних схилах гір, а форсовано прибув у міжріччя Тиси і Дунаю, де заснував угорську державу. Тим самим розділив слов’ян на південних і східних, до складу яких входила територія Бойківщини.
Ancient sign of Volodymyr the Great prince of Kyivan Rus Походами 981 р. на Ляхів і 993 на Хорватію Володимир Великий поширив свою владу за Карпати, але не надовго. Скориставшись княжими міжусобицями, угри окупували Закарпаття і наблизили свої кордони до карпатських перевалів так, що Бойківщина стала природною твердинею Руси-України на кордоні з Угорщиною. Свідченням тому є повідомлення Дубницької хроніки про повернення угорського короля у 1352 р. в Угорщину з війни під Белзом. Залишивши військо, яке поверталося в Угорщину через карпатські перевали біля Сянока, король на чолі 40-ка чисельного загону пробирався коротшою дорогою через Турчанські Карпати, 74 рази перепливав ріку і лише через 4 дні прибув до Мукачева, залишаючи потужні Руські Альпи.
  Як бачимо розміщена на природно географічному пограниччі з уграми, Бойківщина опинилася немовби на обочині держави Володимира Великого, пізніше королівства Данила Галицького і тим самим поза літописними подіями.Тому в літописних джерелах Бойківщину безпосередньо не згадують незважаючи на те, що діяльність Володимира Великого була життєдайним джерелом збереження буття бойків їх духовної культури, історичної пам'яті та самобутності.
  Доказом тому є переказ, який каже, що Володимир Великий побував на території Бойківщини, у Спасі і Тур'ї. У Тур'ї він загубив золоте кільце від кінської упряжі, з якого бойко зробив собі перстень. Не без підстави Бойківщину вибрано для написання апокрифічного листа Половця Смери до Володимира Великого, писаного на дванадцяти мідних табличках залізними буквами, найденого буцімто в руській церкві св.Спаса ... недалеко від давнього Самбора, де лежить славний князь Лев.
  У роки поневолення з боку угрів, а з 13 ст. більше вже поляків русини (бойки, лемки, гуцули) настійливіше від інших вимагали прав і привілеїв наданих царем Володимиром Великим, королем Данилом руській церкві, що найшпо відображення у грамотах князя Лева, який титулував себе правнуком царя Володимира Великого. Завдяки тому бойки зберегли історичну пам'ять про могилу Святослава Володимировича та місце поховання князя Лева у Лаврові. Донині русини по селах лемківщини та бойківщини, що нині під Польщею бережуть традицію словенорусиньства у народно-співочім гарті.
Настав час назвати святині Бойківщини. Передусім скелі Урича (згодом фортеця Тустань) неподалік Златої Бані (Східниці), що іще протословянам фракійцям (4-5 ст. до н.е.) була за святилище, як і деякі Ямельницькі скелі. Княжу церкву у с.м.т. Перегінську, яку згадано у грамоті князя Лева, якій було надане с.Перегінське. У 1400 року князь Федір Ольгердович заснував на горі Сергій монастир, якому передав с.Перегінське з навколишніми землями. Михайло Грушевський вважає, що монастир св. Онуфрія у Перегінську згідно переказів XVII ст. був заснований кількасот літ раніше.
  Вознесенський монастир у м. Долині відомий тим, що у 1112 р. монахи монастиря почали писати своєрідний літопис Долини. Монастир ігумена Григорія у полонині згаданий у Галицько-Волинському літописі в 1255 р. Згідно документів 1371 р. монастир Григорія і ще два інші, правдоподібно, знаходилися у с.Задаревач Лісовицької громади.
  Печерний монастирський комплекс ХІІ-ХІІІ ст. у с. Розгірче віднесений на відміну від наскельного оборонного комплексу ХІІ-ХІІІ ст. у Бубнищі, до християнських храмів на підставі вивчення об'єктів з подібною забудовою у Тустані, Бубнищі і Підкамені. Наявність на вершині скелі майданчика, де приносилася жертва перед ідолом, вказує на те, що раніше християнського храму тут знаходився поганський храм.
  Монастир св.Богородиці у Синеводску, тепер с.м.т. Верхнє-Синьовидне, згаданий у Галицько-Волинському літописі, у якому зупинявся князь Данило Галицький у 1241 р., повертаючись з Угорщини після невдалого сватання сина Лева за доньку угорського короля Бели IV. Княжа церква Діви Марії у Дрогобичі перетворена на костел, після окупації 1340 р. польським королем Казимиром галицької Руси-України.
  Монастир Борислав у Тустановичах, згаданий у ганебній грамоті польської королеви Ядвиги 1387р.: "Дарую вам, князі Доброславичі, село Тустановичі та монастир "Борислав".  Важко уявити таке святотацтво від керівництва європейської держави, але факт: монголо-татарську навалу монастир пережив, а "під польською короною" згорнувся та перенісся углиб Карпат. Тут, звісна річ, ще й глобалізаційно-загарбницькі впливи урбанізації (міста завше були відірваніші від народу). Але й важливий сигнал нам для коригування нашого домобудівництва на Русі Христовій.
 Кафедральна церква княжих часів у Старому Самборі освячена в 1303 р. та монастир у Смільниці, нині передмісті Старого Самбора. Історична традиція відносить цей монастир до княжих часів, що підтверджується археологічними матеріалами. У 1946р. виявлено два поховання, перекриті Руїнами забудов монастиря XIV ст.
  Монастир у с.Созань неподалік від Старого Самбора, у якому знайдено фрагмент рукопису XIII - початку XIV ст., використаний для оправи книги одружень 1776р. Село Созань і монастир у Созані, згадані у писемному документі, писаному на Самборськім замку про заміну Созані добре загосподарованої посілості на село Яриловичі "з привілеями князів руської землі".
Монастир у Спасі Старосамбірського району. Традиція відносить цей монастир до кінця XIII ст. і підтверджується заявою єпископа Іллі 1422 р., стосовно при­належності церковної землі св. Спасу "за князя Льва і за князя Юрія".
  Досліджено залишки мурованої вежі XIII - початку XIV ст., ведуться пошуки мурованої церкви XIII ст. На Замковій горі знаходилися оборонні споруди княжої доби, відомі за археологічним матеріалом. Монастир св. Онуфрія за переказами існував в княжі часи, що підтверджується археологічними дослідженнями. Виявлено і досліджено залишки унікальної мурованої церкви XIII ст. на території монастиря, згідно археологічних даних ХІІ-ХІІІ ст.
У 1892 р. О.Колесса віднайшов у Лаврові фрагменти трьох рукописних книг княжої доби, два із яких правдоподібно були написані у Лаврові або Спасі, їх без сумніву за даними досліджень вченого можна поставити поруч Галицького Євангелія 1144 р. та Кристопільського Апостола XII ст.
  Цей перелік спадщини духовної культури доповнюють: рагментПовчання монахам XIII ст., видобутий з оправи рукописної Мінеї XVI ст. Старої Солі; нагрудний хрест-енколпіон княжих часів, знайдений у Трускавці на горі Монастир; Євангеліє, подароване князем Левом Спаському монастиреві; печатка з Ступниці візантійського імператора Константина VIII (1025-1028 рр.); ікона Юрія Змієборця з с.Станилі кінця XIV ст., не виключено, що станильська ікона була храмовою в церкві Св. Юра у Дрогобичі. Вказані матеріали наглядно визначають історичну топографію заселення Бойківського краю, які підтверджуються пам'ятками матеріальної культури буття бойків. Проте, що село Перегінське у княжі часи належало церкві, крім грамоти князя Лева, свідчить городище з валом біля двору та сліди доісторичного селища на полонині Божища Після окупації 1340 р. село декілька разів захоплювали окупанти і лише у 1690 р. було повернене Кафедральній галицькій церкві.
    Заселення Долини відбулося завдяки наявності покладів солі в густих лісах в X ст. та перехрестям доріг, з якого одна дорога вела до Галича обіч Струтинського городища, яке служило убіжищем у княжі і козацькі часи; друга дорога вела до Болехова неподалік від літописного монастиря ігумена Григорія у Задеревачі та наскельного оборонного печерного комплексу у Бубнищі, з якого шлях пролягав через перевал до літописного монастиря у Синеводску.
   З Долини вів шлях і до Вишківського перевалу, укріпленого городищем, від якого залишився слід у топонімі Велике городище. Сліди від городищ на Долинщині залишилися у селах Велдіж, тепер Шевченкове, Мізунь, Надіів, Новоселиця, Від монастиря Синеводского збереглися два городища в урочищі Городище і Зо­лота гора у с. м.т. Верхнє Синьовидне. Городища знаходяться на перехрее її доріг, які вели до Карпатських перевалів та до Сяноцької і Перемишльської земель. На дорозі, що веде до Воловецького та Верецького перевалів знаходяться: городище біля с.Розгірче; збереглися назви топонімів Замок Данила Галицького і Виш­ка у Нижньому Синьовидному; частково досліджено у Верхньому Синьовидному городище площею 4,5 га, до якого примикає монастирище площею 0,5 га; перед с.Сколе в урочищі Колодка уціліли частково обстежені Тухольські ворота, названі у документах 1397 р., за якими знаходилися "урочища, пусті поля, пасовища”, очевидно, спустошених поселень Зелем'янка, Либохора, Рожанка, Славське.
  В урочищі Верх та Городища біля с.Тухля відкрито і досліджено укріплене поселення Х-ХІ ст. площею 1,5 га, за перевалом знаходиться поселення Нижні Ворота, відомі з XII ст.
При дорозі, що з'єднувала Долинщину з Західною Бойківщиною знаходились: монастир у Задеревачі, Болехів, Бубнище, Верхнє Синьовидне, Замчище у Крушельниці Тустанської волості та митниці під городищем Тустань в Уричі і Довгому. Згідно люстрації Дрогобицької жупи 1565 р. тою дорогою, яка з'єднувала Східну і Західну Бойківщину, за стародавнім звичаєм "возили різні купецькі товари", зокрем; сіль, "гнали худобу задля великих пасовищ між горами над рікою Стрий" до Сяноцької землі, оминаючи Дрогобич".
  У княжі часи цю дорогу не тільки контролювали і обслуговували митниці, але захищала наскельна фортеця Тустань IX - початку XIV ст., яка з розвитком солеварної промисловості на Дрогобиччині стала підпорядкованою Дрогобицькій жупі і не без підстави. У Дрогобичі в ті часи варили сіль на продаж, збудували церкву Діви Марії, перетворену польським королем Казимиром у 1340 р. на Костел, освоїли залізоробні виробництво на межі із землями с. Солець, в центрі міста збудували терем воєводи і муровану вежу XIII - початку XIV ст.
  Завдяки вигідному географічному положенню, Дрогобич опинився на перехресті доріг, з якого одна дорога вела обіч монастиря Борислав до фортеці Тустань на ріці Стрий, згаданої у переліку руських градів і фортець, захоплених королем Казимиром у 1340 р. Найдавніші документальні відомості про Тустань вказані: замку у булі папи Боніфація IX ст. 1390 р., волості у привілеї на Крушельницю 1397 р., митниці у люстрації Дрогобицької жупи 1565 р.
  Згідно археологічних джерел Тустань відома металевими знахідками місцевого виготовлення, колекцією наконечників арбалетних стріл, залишками кам'яної стіни, цистернами і криницею, реконструкцією фортеці, топографією княжого граду. Друга дорога пролягала до княжого Самбора на Дністрі. На цій дорозі знаходилася Брониця, городище ХІ-ХІІІ ст. у Ступниці та городище у Кульчицях, осада Погонич, на місці якої виник у 1390 р. Новий Самбір, тепер Самбір.
  Неподалік від Самбора на домінуючому підвищенні в урочищі Повалисько розташована найстарша центральна дільниця княжого Самбора, тепер Старого Самбора. В опублікованих матеріалах, княжий Самбір славився замком, згаданим у 1378 р., війтівством - 1386р., ткацьким цехом - 1376 р., кафедральною церквою, освяченою 1303 р., волостю згаданою 1375 р. Відома Самборщина княжими городищами на Замковій горі у Спасі, на горі Магура у Грозьовій, Розлучі, Стрілках та єпископськими добрами "в Самборах", атакож соляними джерелами Старої Солі тим, що її сіль, згідно повідомлення Києво-Печерського патерика 1098 р., розвозили по усій руській землі.
  На особливу увагу заслуговує Ступниця металевими знахідками місцевого виготовлення та слідами залізоробної металургії, городищем округлої форми, діаметром 112 м, оточене двома волами заввишки близько 6 м та ровом.
далі чит. www.drohobych.com.ua
Іронія долі - найзатятіші й непримиренні сторони можуть стати дружніми у формуванні культури за певних умов... "Зося-гімназистка була великою активісткою польської молоді і ненавиділа українців, через що я (автор Анджей Хцюк) з нею завше сварився. Оборона Львова, кричала вона, той терор по селах, тут має бути Польща! Добре, казав я, але це також і їхня земля, вони живуть тут століттям і мають право на неї, як ми, її люблять. Треба знайти якесь рішення, як Гадяцький договір чи щось таке... "Договір? Мій тато перевернувся б у гробі". - кпила... Під час другої німецької окупації Зося-харцерка вийшла заміж за великого українського націоналіста"...
Мій тато каже: "Люди справді трохи різняться кольором шкіри, одгягом, але в кождім народі є добрі і злі, порядні та злодії, хитрі та наївні, мудрі і дурні. Як підростеш, то побачиш, що і серед українців, євреїв, угорців, у кождому народі є свої люди. Майже всі народи однакові, і тільки їхні уряди є причиною, через яку певний нарід уважають за гірший або ліпший. Ми всі смішні, але декотрі з нас смішніші за інших, і взідси вся пацалиха"... Через багато десятиліть я навчатиму французької школярів далекого Мельбурну. І коли вітер з моря завіє мені до класу тим нестерпним для інших запахом рафінерій (нафтокачалок), я вдихаю той наймиліший запах молодости із спогадом про Борислав і Дрогобич! Вони бо пахли болотом і ропою. Певно, я тоді ся всміхаю...

We sincerely invite you to our Carpathians


Просиме фахівцюв перекласти фільм про Никифора-Епіфана Дворняка краківських фахівців. Адже такихКоло памятника Никифору Дворняку ві Львові на вул. Підвальній та Ставропігійній талановитих лемків нині в Україні багацько, а ми так мало знгаєме про них і долю цього дивовижно христового народу!
Нині коло його пам'ятника у Львові по вул. Ставропігійні та Підвальній фотографуються наші учні, а ми б хотіли оповісти їм більше, передати глибини мудрості таких Митців з великої літери, як був юродивий художник Никифор-Епіфан Дворняк!
Новини краю:
NEWS of AREA
for your fruitful cooperation
* На благодійні концерти "ДІТИ У КАРПАТАХ" киянами. левгородцями та карпатцями минулоріч было зібрано 422 Євро для діяльності музикотерапії сиріт та учнів школи-інтернату в Бориславі. Многодетные семьи России и Болгарии тоже передали свой скромный вклад в наш поющий мир муз-терапии...
* Нині волонтерська асоціація КОВЧЕГ збирає на поїздки до Києва та Закарпаття хоровими колективами Дрогобича та Львова а також на оздоровчий скаутинг у Карпатах. Бажаючих допомогти чекатимемо на dity1@ukr.net
* Запрошується молодь і студенtство до
зустрічі Нового Року в Почаєві 29 грудня - 1 січня, а у карпатській обителі Тишова 8-9 січня, 9 січня - у свято прп. Василія (Проніна) в Мукачівському монастирі свт. Миколая а на свт. Петра (Могили) 13 січня - до Свято-Петрівської парафії на Київскому Сирці та в КДАіС.

* А на Рождество, Русиньский Новий Рік та Богоявлення файно поколядуєме та обговориме  «РОДИНА і оздоровлення суспільства».
 
Sports and scouting in mountains help Boryslav pupils cooperate with Kyiv
"CHILDREN IN CARPATHIANS",
charitable concerts of orphans and pupils of Rehabilitation Center in Boryslav, grateful for your humble donations:
1250 Euro has been passed to charitable Art-therapy in our orphanage-school and now we buy new instruments, and preparing to the music-tour to Kyiv and Pochaiv dity1@ukr.net, demanded 4 000 Euro
Pupils of Boryslav spec-school study ethnography and culture with edu-tours
Ethno-tours and excursions over the Carpathian villages Gamarnya, Maydan, Lastivky, Smilna, Yasenytsya will alow you to know a depth of the spiritual and cultural legacy of Carpathian protoSlavonic tribes and Boykiv traditions, as well as our pupils-orphans from Boryslav.
church on Boryslav cemetery on Gorodyshche near Potik
Urych ancient rocks of common prayer - later Tustan fortress (near the Zlata Banya - today resort Shidnytsya) which since Fracian proto-Slavonic tribes (IV-V centuries B.D.) was  well known sanctuary (with hundreds petroglifs).Prayer rocks of III B.D. and fortress of Rus XII A.D. TUSTAN
Урицькі скелі (згодом фортеця Тустань) неподалік Златої Бані (Східниці), що іще колись давно протослов'янам фракійцям (4-5 ст. до н.е.) були за святилище.
Нині се місце фолк-фестивалів та оздоровчого скаутингу.
Today its also a place for charitable scouting and ecological excersises after folk-festivals (each September)
-----------------------------------------------
2011 року видавництвом "Критика" уздріла світ книженція моцного батяриска краю Балаку (як вун звав нашу Бойківщину) Анджея Хцюка:
Andrzej Chсiuk "Atlantyda. Ziemia Księżycowa."
Ще їдно із дивовижно відвертих мемуарних джерел про історію наших говірок туйка - польско-єврейско-русиньский балак. Здибайте в цім витворови свуй Дрогобич: 
Анджей Хцюк "Атланитда. Місяцева Земля".
"Тож згадаймо тут на вічну пам'ять речей таких великих істориків мистецтва, як Франко, Ковалів, Гембарович, Лозінський, Пагачевський, Піравський, Бонецький, Сінко, Чоловський та не забудьмо і про тих Кучерів, Мсцівуєвський, Мацішевських, Харевичів, Козакевичів, Горгунів, Свєнціцьких, Стшетельських-Гринбергів, Балабанів та купи інших провінційних бельфрів і професорів, суддів і диваків на пенсії, майорів у вілдставці, які найчастіше власним коштом видавали брошури, книжки і цілі книги, щоб засвідчити свою любов до цієї землі, про тих Дуткевичів, Кешковських, Максимовичів, Баліцьких, Старовольських, про тих відомих і забутих, менш важливих та тенденційних, об'єктивніших та не раз ворожих до певних національних груп, але які однаково міцно любили ту землю. Пам'ятаймо їх усіх. Усіх. Живим дай Боже здоровля, померлим дай вічний упокій і вічнеу пам'ять за те, що у свій спосіб любили цю землю. Русин реалізував у ній свою русинськість, поляк показував свою польськість, а єврей - єврейськість, і - що становить виняток у морі ненависти, яка пізніше настала, - ті речі й справи не сварили, а доповнювали. Таке могла робити лем чиста любов. Бо люди там завжди ся ділили на друзів, знайомих і незнайомих. Проте поляком чи укарїнцем чи євреєм, чи німцем. Цей найсправжніший гуманізм могло викликати  тілько мистецтво многих народів, яке походило з багатьох сторін світу і традицій, а співіснувало туй у якийсь єдиний неповторний спосіб, усім потрібне, занурене в краєвид і в людське відчуття краси й гідности, потверджене тим відчуттям. І яке системою сполучених посудин знову творило людинолюбіє. Такою і є роль мистецтва.

Казімєж Вєжинський. Місяць.

За чим сную?
За місяцем.
Чим вабить він? Дрогобичем.
То місяць вийде,
То суне хмара.
Заграва звідки?
Із Борислава.
Куди зовеш,
піснь вечорова?
Чи до Стрия,
Чи до Самбора?

І пощо вся
Та ваша змова?
Що з неї буде?
Лист зо Львова.
А вітер, вітер
Той крилатий?
Кохання, юність і Карпати.
Згадую, бачу
 Міста й присілки.
Хто мене кличе?
Хтось без домівки.
А що іще
Ві сні є сему?
О, земле рідна
Край місяцевий.

 All the forum-discussions see in FB: www.